Роботи переможців конкурсу „Толерантність – це...”
2009 року.

Вітаємо переможців!

Мантримандир Індуси від віку до віку були мирним народом., прихильниками ненасильницьких методів вирішення конфліктів, носіями однієї з найдавніших культур. Мене абсолютно не здивувало, що місто, котре взяло на себе роль втілити людську єдність, знаходиться саме в Індії. Зараз Індія незалежна держава, але довший час перебувала під владою Великої Британії. Тоді Махатма Ганді (тодішній лідер національно-визвольного руху) вирішував конфлікт виключно мирним шляхом (хартал - загальнонаціональні мирні мітинги).

А також саме на території Індії була «відкрита» й розповсюджена Йога. Йога - це не релігія і не вступає в конфлікт з нею, хоча деколи релігія яскраво не підтримує йогу. Насправді йога – це шлях до миру, до майбутнього, бо за словами багатьох Гуру, у нас одна мета – досягнути Бога. І кожен, хто вже готовий і поставив перед собою цю мету, перетворює світ навколо себе на краще місце. Отже, світ потроху йде шляхом прогресу. Але різні люди роблять це по-різному. Одні приймають участь у благодійних фондах, а інші збудували в Ауровіллі храм медитації та молитви Мантримандир, щоб одним нагадати, для чого ми тут і чого ми прагнемо, а іншим – що кожен прямує до ідеалу по-своєму, незалежно від віросповідання та політичних поглядів, і запрошують у своє бачення миру.

Для мене мир – це час для розвитку, це той час, за який ми маємо змінитись так, щоб в ніякому вигляді не допустити конфлікт знову. Мир може бути між розумом і серцем, і ти за той час маєш придумати, як попередити суперечку, що може розгорітись з новою силою. Також є мир між людьми (фірмами, угрупуваннями, державами, континентами…). А примирення – це найбільша радість, що може відчути людина, це кінець минулого і початок для нового. Завжди треба прагнути до примирення. Раз ти вже допустив конфлікт, це буде найкраща винагорода для обох сторін, треба це тільки уявити і діяти.

Я б хотіла, щоб у моєму місті стояв пам’ятник миру, який би надихав людей до єдності, простоти і нагадував їм, чого ж ми насправді хочемо. Я уявляю собі пам’ятник у центрі міста, де завжди багато туристів, бо він сам буде змальований з них. Це буде композиція з чотирьох статуй, а п’ятою може стати любий бажаючий.

Троє людей-статуй – з яскраво вираженими расовими відмінностями – стануть, обійнявшись, на вулиці Львова. Я уявляю собі, що одна з них – африканка, а по боках стоять представник Південно-Східної Азії і скандинав. Всі вони щиро посміхаються, а четвертий (припустимо, хлопчина з арабською зовнішністю) стоїть, обернувшись до них спиною, наче звертаючись до перехожих, і тримає в лівій руці фотоапарат.

Перед ним вмурована табличка с текстом: «Excuse me, CAN YOU HELP us take a photo?». Коли якась відважна людина зазирне у фотокамеру, то побачить напис двома мовами: «Pease is that what we should incarnate in our lifes», «Мир – це те, що варто втілювати в наше життя». Чому тільки двома мовами?

Бо якщо би ця фраза була написана всіма можливими мовами, то це був би повтор Стіни миру у Франції. Тому при всій повазі до інших мов напис виконано, по-перше, мовою, яку розуміють майже всі, по-друге, мовою країни, в якій знаходиться пам’ятник. Заодно всі охочі будуть знати, як це речення пишеться мовою країни, до якої вони приїхали. На створення саме такого образу мене наштовхнула думка, що в моєму місті і так достатньо монументальних пам’ятників на підвищеннях, присвячених видатним людям, і так бракує пам’ятників, присвячених ідеї. Присвячених чомусь, водночас простому і цікавому, неочікуваному і щирому; такому, що при погляді на нього ти відразу відчуєш не велич постаті, а простоту і радість єдності людей, що по-своєму і є миром.

Гасій Устина

м. Львів