Роботи переможців конкурсу „Толерантність – це...”
2009 року.

Вітаємо переможців!

Стою пред памятником молча.
Сейчас мне 14 лет.
Раздумья  не дают покоя.
Я кто? Ребенок  или  нет?

Пока  учусь, пока  играю,
Но часто думаю и знаю,
Как мало сделать я могу.
Я перед взрослыми в долгу.

…Деревья, солнце, облака.
А если вдруг прийдет война?
Вот вспыхнет пламя, грянет гром
И уничтожит все кругом?

Много предметов я учу,
Полезным людям быть хочу.
А кто-то где-то, может быть
Задумал вдруг меня убить?

Он кнопку черную нажмет,
Запустит бомбу и уйдет.
Он будет дома пить и есть,
А у него ведь дети есть.

А если кто-то их убьет,
Как он их смерть переживет?
У бомбы нет ушей и глаз,
Она убьет и вас, и нас.

Стою пред памятником, молчу.
А вот возьму и закричу.
Так закричу, чтоб голос мой
Услышать мог весь шар земной:

«Родятся  люди, чтобы жить.
Не позволяйте мир убить!»

Пам'ять стукає у серця

Людство, на хвилину зупинися,
У минуле спомин простели,
Над святою пам’яттю схилися
Тих, що безневинно полягли.
Костянтин Дяченко

Про поїздку до Запоріжжя мріяв давно. Начитавшись ще в дитинстві про Запоріжську Січ, я уявляв себе козаком і навіть полюбляв, коли хлопці називали мене отаманом.

Але, як кажуть в народі, краще раз побачити, ніж 10 разів почути. Збулась і моя мрія. Про Січ я писати не буду, адже краще Гоголя це нікому не вдасться, а опишу про пам’ятник , який мені пощастило побачити одним із перших. Чому, спитаєте?

Саме завершували його будівництво і мій новий товариш Діма розказав мені, що це не просто пам’ятник, а Меморіал Менонітам, як символ примирення. Історія його сягає  кінця 18 століття, коло на території острова Хортиця поселилися колоністи з Німеччини – меноніти. Вони вели строгий спосіб життя, займалися землеробством і тваринництвом, і в цій справі досягли значних успіхів. Але в радянські часи третина всіх  менонітів була репресована, невідомими залишилися їх могили. «Пам’ятник цей присвячений примиренню, а не насиллю»,- завершив Діма свою розповідь і поцікавився, чи є в моєму місті подібні визначні монументи.

Так, і в нашому містечку Деражня, що на Хмельниччині є такий пам’ятник, який не залишив  нікого байдужим до подій минулого.

На що здатна людська Пам'ять? Здавалось би , всього лиш Память. А біль Памяті вічний… 
Така  вже наша Доля, така історія, що поряд з памятниками Подвигові, Доблесті  й Героїзму стоять памятники народним болям, мукам, трагедіям.

І як би  хотілося нам аби монументи, обеліски й хрести, як безліч жертв та могил тої війни, були на нашій землі , в нашій історії останніми. І щоб в Україну , вільну й миролюбиву її близькі й далекі сусіди йшли тільки з щиро простягнутими руками дружби й братства. І щоб ми самі у своєму  українському домі  жили як одна збратана сімя. Усі-усі   -  українці, росіяни, поляки, євреї…..
Щоб ніде і ніколи не було страху, сліз, розлуки.

Саме про це думав, саме такі почуття переживав я , коли вересневого дня 2008 року прийшов з мамою до Братньої могили жертв фашистської розправи над мирними безвинними  єврейськими громадянами у Деражні  восени 42-го року.

Я побував тут вперше. А  для жителів мого містечка, особливо євреїв ( колись вони становили більшу частину проживаючих), вже стало традицією і законом совісті щороку проводити мітинг-реквієм на вшанування світлої памяті розстріляних – здебільшого стариків, жінок і… маленьких діток. Очевидці згадують, що найменшим з них  -  немовлятам, яких  змучені матері несли на руках до останнього і такого раннього місця вічного спочинку, нині уже було б за 65. Та залишилися вони у сирій землі вічними непорочними янголятами і звідти, зі  своєї безконечної у часі оселі, не перестають благати живих : «Пам’ятайте про нас іменем нашої трагедії й памяті  -  не допустіть подібного!»

Старожили кажуть, що вересень 42-го прийшов у наш край теплим і сонячним. Ступив, не знаючи, не підозрюючи, що за якийсь день-другий його тишу розірве безліч пострілів і дикий крик тисяч смертей. Не знав, що залиті золотим осіннім промінням схили Германового поля  річкою заполонить безвинна кров. З невимовним болем у серці пригадують мешканці і розповідають про чорні  дні німецько-фашистської окупації: обнесене колючим дротом єврейське гетто, де довгі ночі і дні коротали у передсмертному страху і муках голодні і роздягнені люди, зносячи плачі таких же голодних і холодних діток.

Трагедія творилася у кілька заходів, у кілька страшних днів, аж до глибокої  ночі, на східній околиці Деражні  не змовкало автоматне і кулеметне татакання.
Хто нині підрахує й назве хоч приблизно число жертв? Вважається, що їх понад 4 тисячі, але, враховуючи привезених до Деражні євреїв із сусідніх містечок, є всі підстави вважати, що розстріляно значно більше.

Боляче сприймати, що у багатьох  матерів відбирали і розстрілювали дітей окремо. Довго ще доховували у братську могилу вимиті дощовими водами дитячі кісточки  -  багато дитячих кісточок… Довго ще після цієї звірячої акції ворушилася земля, крізь яку проступала кров.
Муки й трагедія єврейського населення глибоким болем відгукувалися у серцях місцевих жителів. Відомо ряд фактів, коли вони, ставлячи на карту власне життя, рятували євреїв, їхніх дітей.
В 1974 році на пам’ятнику жертвам геноциду місцевими майстрами встановлено плиту, впорядковано могили, де поховані праведники миру, які рятували єврейські сім”ї  від смерті і були за це розстріляні фашистами, а також військовополонені.

Довічними днями скорботи стануть в історії Деражні перші вересневі дні. І всі майбутні часи над цим місцем буде стогнати і плакати пам'ять , будуть тужити наші душі на спомин загиблих, в ім.”я правди і життя, в ім.”я миру, єдності, примирення  і поваги, щоб таке більше ніколи, ніколи не повторилось.

Я ціную слова мудреця : ,,Cвіт існує завдяки тому, що кожен з існуючих підтримує іншого.”
Дійсно, життя сильніше за смерть, і воно панує на землі, основуючись на любові до ближнього, на благодійності та милосерді, на незгасній пам”яті, бо вона стукає в наші серця.

І будуть приходити внуки,
І глянуть на пройдений  путь…
І,взявши минуле за руки,
В майбутнє своє поведуть.

Мандебура Олександр