Роботи переможців конкурсу „Толерантність – це...”
2008 року.

Вітаємо переможців!

Історія моєї родини

Я хочу розказати про свого прадідуся. Неподалік від міста в сторону Радехова розкинулось село Прибожани, яке колись називалося Лапаївка. Центральна дорога, що простяглася від Львова, розділяє село на дві частини. По обидві сторони дороги зараз стоять добротні муровані будинки, оповиті садами та квітниками. Один із будинків - це садиба колись доброго господаря Аксентія Рудого, яка привертала увагу кожного прохожого своєю ошатністю і чудовим квітником. Вирощувала і дбайливо доглядала квіти його дружина.

У подружжя Аксентія та Катерини Рудих було два сини: Михайло (1910 р.н.) та Володимир (1913 р. н.). Незважаючи на те, що робота у господарстві забирала багато часу, батьки приділяли належну увагу вихованню дітей, дбали про їх освіту. Син Михайло більше допомагав батькові, а менший син Володимир допомагав мамі у хатній роботі та порядкував у квітнику. Він любив отчий дім.

Володимир з дитинства тягнувся до книжки, відзначався розумом, кмітливістю, допитливістю. Доля не подарувала дитям щасливого дитинства. Коли Володимиру виповнилося тринадцять років, помер батько. Смерть батька залишила не загоєну рану в його доброму серці. Важка ноша лягла на тендітні плечі матері, яка робила все, щоб виховати синів чесними, працьовитими.
Після закінчення школи Володимир вступив до гімназії. З першого року навчання зарекомендував себе з позитивної сторони. Успішно навчався, багато читав. Займався спортом. Товариші - гімназисти любили і поважали його, називали його лідером.

У 1939 році у сім’ю несподівано підкрадалося нове горе. Трагічно загинула мати, яку він любив понад усе. Вона була його справжнім людським ідеалом. Володимир зрозумів, що з цього часу йому доведеться самостійно долати свою життєву дорогу. Допомоги ні від кого чекати. Працював на різних роботах, багато допомагав людям, давав добрі поради, захищав їх від кривдників. За це його поважили, підтримували матеріально. Першою доброю школою ідейного та політичного загартування Володимира Рудого були товариство „Просвіта”.

До 1941 року провід ОУН діяв підпільно і був малочисельний, тому не міг глибоко вникати в усі сфери політичного життя. У зв’язку з цим, виникла необхідність збільшити його, і Володимир Рудий увійшов до оновленого складу повітового проводу. ОУН - була справжня політична організація, яку хвилювала доля України. Ярослав Литвин та Володимир Рудий були рушійною силою.

На засіданнях провода вони ставили питання, чому українців називають русинами, а мову - руською, тому били на сполох проти насильної полонізації, а згодом проти насильної русифікації. Вони не мирились з тим, що вивчання української мови у школах гімназії є посміховиськом, а про вивчення історії української літератури не було й мови. Лекції з історії літератури, з якими виступав студент Юліан Редько, учні-українці слухали на сходах гімназії, бо їх у аудиторії не пускали. Провід ОУН виступав проти каральних акцій, які влаштовувала поліція. Та поряд з цими чорними днями в українців були хвилини радості й духовної нагороди. Такою духовною розрадою для мешканців міста були концерти, вистави, спортивні змагання, організовані різними товариствами. Члени усіх товариств роз’їжджали з рефератами, концертами в багато сіл. Особливо радісною новиною духовного збагачення для мешканців міста був приїзд Львівського українського театру. Зала і балкон були переповнені. З такими переживаннями (які були на виставі) забувалися і лихо, і смуток, бо це було справжнє мистецтво.

Володимир Рудий навіть у ці хвилини радості не забував про своє покликання борця за волю України. У роки більшовицького тоталітарного режиму та німецької окупації він не складав зброї, а навпаки діяв ще наполегливіше, з невичерпною енергією. Восени 1943р. для боротьби з окупантами була організована і діяла в лісі біля села Сокалі сотня. Володимир Рудий разом з іншими членами ОУН поповнив ряди сотні Орла. Крім того він пройшов старшинський вишкіл ОУН у Турковичах на Холмщині. Перша його посада в УПА - військовий референт. Крім роботи у штабі Аркас ходив у розвідку, вступав у двобій з ворогом.

Аркаса боялися німці, і більшовики, коли вдруге прийшли на терени Західної України як окупанти. Вночі з 18 на 19 грудня 1945 р. Аркас з іншими бойовиками прибули до свого побратима Благути на хуторі Коршема, повечеряли і пішли в криївку, що була добре законспірована в стодолі. Рано 19 грудня на святого Миколая Благута з дружиною пішли до церкви, а вдома залишилося двоє дітей - дочка і син. З Аркасом у кріївці були майор-полковник Василь Ваврук, старший булавний Ігор Вовк, технічних редактор. Немає сумніву в тому, що підлий зрадник видав бойовиків, бо ЕНКаведисти відразу попрямували до садиби Благути і оточили стодолу.

Надії на спасіння не було, і відважні воїни УПА самі покінчили з життям. Більшовицькі кати забрали з собою у Кам’янку лише тіло Ватюги, а останніх залишили у криївці. Вночі вірні бойові побратими забрали обгорілі мертві тіла і захоронили в найпотаємніших місцях. Тіло Володимира Рудого поховали в с. Купичволя, на цвинтарі, біля могили дружини. У криївці залишилась побита на друзки друкарська машинка і пуста скринька в якій зберігався архів.

Коли Україна у 1991 р. стала незалежною, небіж Роман Рудий (син старшого брата Михайла) почав клопотати про перепоховання дядька Володимира Рудого – Аркаса.

Сьомого жовтня 1996 року тлінні останки Аркаса були перевезені у Кам’янку-Бузьку і з усіма почестями поховані на міському цвинтарі біля могил воїнів УПА. Разом з ними Володимир перейшов із забуття у безсмертя.

Ось яка доля спіткала мого прадідуся, ось якою смертю загинув він, ось яка історія його життя.

Олійник Софія