Роботи переможців конкурсу „Толерантність – це...”
2008 року.

Вітаємо переможців!

Історія життя моєї прабабусі

Напередодні свята Дня перемоги, яке відзначає наша країна дев’ятого травня, мені спало на думку написати історію, про яку розповідала моя бабуся та мама. Події відбувались під час Великої Вітчизняної війни. Війна завжди приносить лихо та нещастя. Вона відбирає в людей усе, що вони мали, позбавляє найдорожчого – життя. Ми повинні пам’ятати про тих, хто у Велику Вітчизняну війну вберіг нас від фашистського поневолення.

Події відбувались у 1943 році. Поліське село, де жила моя прабабуся Софія зі своєю сім’єю, захопили німці. Перше, за що взялись окупанти, так це примусово зганяли людей польської на єврейської національностей до однієї хати. Заходили в кожен двір, перевіряли, хто живе і запитували, чи не знають господарі, де і в кого мешкають поляки та євреї. Люди чули, що німці розстрілювали цілі родини, спалювали їх.

По вулиці „пішли” розмови, що поряд ходить німецький патруль зі старостою. Сім’я прабабусі сіла обідати, як у будинок забігли дві дівчинки-полячки, міського кравця восьми і дванадцяти років, прабабуся показала їм рукою, щоб вони сховались під ліжком, яке стояло біля печі. Через сім, десять хвилин до господи ввійшов староста із трьома німецькими солдатами і запитав, чи не забігали до них діти кравця, яких шукають. Прабабуся відповіла: „У домі не має, а за хороми не ручають”. Німці вийшли із хати, подивились у хліві і пішли до сусідів. Треба серцем відчути, що творилось у ту мить у душі жінки, біля якої сиділо за столом п’ятеро дітей. Прабабуся, коли розповідала цю історію, то казала: „Я поступила як мати”. За переховування людей польської на єврейської національностей розстрілювали всю сім’ю!

Через тридцять п’ять років після війни, у Любешівському районі Волинської області в селі Лобна, де знаходиться музей партизанської слави, був зліт вояків загону імені Федорова. На нього з’їхались партизани, солдати, військові командири, кореспонденти із Радянського Союзу та Польщі. Гості покладали вінки до пам’ятника героям Великої Вітчизняної війни. На дійство приїхали подивитись усі мешканці селища Любешів. Прийшла і моя прабабуся Софія. Колона ветеранів війни йшла по центральній вулиці і раптом одна із гостей вийшла із колони і кинулась обіймати мою прабабусю: „Тьотя Зося - це Ви?” – плакала і кричала жінка. Кореспондентка польської центральної газети виявилась однією із тих дівчаток-сестер, яких врятувала сім’я українців.

Ця історія із життя маминої бабусі, моєї прабабусі є прикладом мудрості, добра, мужності. Існує спадкоємність поколінь. Те добре і людяне, яке „крутиться” в нашому родинному колі має жити вічно. А ми діти, внуки, правнуки не повинні зганьбити те краще, що отримали у спадок.

Скворцова Наталія