Проект «Україна – це я»

Проект «Україна – це я» представляє покоління «ровесників незалежності», молодих та активних українців, що здобувають освіту або проходять практику в Німеччині разом з їхніми вже більш відомими та досвідченими колегами, що працюють в різних галузях науки, мистецтва, журналістиці в Україні та за її межами.

Ми хочемо розповісти в Німеччині про відкриту світові Україну, що складається з багатьох різноманітних, талановитих та унікальних «Я».

Учасники проекту – це справжні особистості, які надихають, вчать новому та всіляко вселяють надію, що майбутнє України в надійних руках.

У цей непростий для України час, Німеччина всіляко намагається нас підтримувати.

Проте для більшості пересічних німців українці залишаються незнаними та  невідомими. Багато з них живуть у полоні старих упереджень та страхів, що заважають сприйняти Україну, як незалежну державу, а українців, як особистостей. Багато в чому ми самі винуваті в ситуації, що склалась, адже довгий час просто відмовчувались, давали їншим говорити про себе, а самі думали, що все минеться.

Можливо, нарешті настав час показати Європі, що Україна – це не лише жахливі відеокадри та фотографії, а самі українці можуть гідно себе представити та говорити за себе безліччю гучних «Я»?

Починаючи з травня, ми будемо публікувати інтерв’ю з нашими учасниками українською мовою в розділі «Блоги» на сайті tolerspace.org.ua

Проект відбувається за підтримки програми «Think big».

Think Big ist ein gemeinsames Programm der Fundación Telefónica und der Deutschen Kinder- und Jugendstiftung gemeinsam mit O2.


 

Анастасия Лавошникова

• 1992
• Одесса
• изучает  «Глобальные студии» в Университете Лейпциг
• стипендиат программы Erasmus Mundus
• принимает активное участие в общественной организации «Европейский молодежный парламент – Украина»
• волонтер различных кинофестивалей ( Одесский международный кинофестиваль, Доку – Лейпциг )
• живет в Лейпциге

Настя вдохновляет своей открытостью и интересом к жизни во всех её проявлениях. Она доказывает, что учиться – это не только ходить в университет, а получать новые знания и опыт нужно, открывая для себя мир вокруг во всем его разнообразии. Нужно научиться видеть, чувствовать, думать, ставить цели и добиваться их.  Помнить о других, но и не забывать о себе.

В Одессе на бакалаврате я училась на международных отношениях, которые, если честно, были не очень «международные». У нас на факультете не было иностранных студентов. Мы изучали иностранные языки, но у нас никогда не было практики с носителями  или же вообще с иностранцами. Поэтому я поняла, что нужно, все-таки, развиваться в более международном направлении.

Мне удалось получить стипендию Erasmus-Mundus и оказаться в Университете Лейпцциг на магистерской программе «Global Studies». Вообще, Лейпциг - это прекрасный город. Он достаточно тихий чтобы учиться, но при этом он предлагает столько прекрасных возможностей. Потрясающее количество музеев, театров, кино, фестивалей, много иностранных студентов. О чем говорить, если у нас в группе есть ребята абсолютно со всех континентов. Это просто потрясающе!

Наверное,  первым важным достижением для меня было, когда 2 года назад на Всеукраинской олимпиаде по турецкому языку я получила золотую медаль. Со мной на Олимпиаде в основном участвовали ребята, у которых  кто-нибудь из родителей был турок, или же ребята, которые на протяжении всей жизни учили турецкий. Я же турецкий начала учить за 3 года до начала этой Олимпиады. Тогда я почувствовала, что моя способность в языках, и этим можно заниматься. Конечно, достижение для меня – это стипендия для магистратуры. Это очень здорово. Это большая возможность.

В последнее время, когда мы расматриваем политические процессы в исторической перспективе, многие мои однокурсники постоянно спрашивают меня о том, что происходит в Украине. Я стараюсь внести какой-то баланс,задаю им вопросы, которые заставляют задуматься о том, что правильно, а что нет. Стараюсь трезво смотреть на ситуацию и рассказывать людям, что сама видела, что происходит  в стране. Рассказывая про Украину, пытаюсь объяснить нашу культуру, потому что это очень объемный пласт.

Не знаю, может, конечно, это мелочи, но, мне кажется, что туристическая культура в Украине интересней чем в Германии. Она берет своей искренностью.

Я имею ввиду не памятники, которые есть везде и их уже сложно трансформировать, а, допустим, кафе. Здесь нет такого елемента креативности, как, например, во Львове, когда тебе нужно торговаться за цену, или, когда интересная коммуникация между покупателем и поставщиком услуг, принимает порой удивительный характер. Мне кажется, что вот этому наверно можно поучиться немцам. Но душевности разве можно научиться?

Прежде всего – Украина – это не просто территория, это люди. И, мне кажется, что Украину создают в первую очередь люди. Вообще, если так подумать, в нашей стране столько потрясающе талантливых о людей, о которых не часто знают даже у нас.

Опыт жизни в Германии помог мне понять, что чувство собственной ответственности, индивидуализм, который развит в Германии, на самом деле основа построения хорошо функционирующего общества.
У немцев я, наверно, научилась тому, что если ты хочешь, чтоб твоя страна была хорошей, то ты должен ее публично критиковать, но по делу, естественно. Еще ты понимаешь, что тут все функционирует, потому что люди делают это сами.

Мой план на будуйщее безумный, но вполне осуществимый. Мне хочется попасть в систему ООН. Меня особенно привлекают – UHCR( Комитет по делам беженцев). Потому что в то время, как все эти жуткие политический конфликты зависли на решении у Совета Безопасности ООН, который не функционирует, люди страдают, люди бегут в разные страны и для этого им нужна поддержка. У них нет ни еды, ни работы.

Насчет того, где бы я хотела работать, то, честно говоря, у меня нет териториальной привязки. Какая разница, где мы находимся, чтобы делать что-то важное. Проблемы есть везде. Поэтому даже находясь в офиссе в Нью-Йорке можно решать проблемы в Африке. Важно, чтобы это приносило результаты и желательно для как можно большего количества людей.

Скажем так, для начала, мой план  - получить стажировку в ООН или ОБСЕ. Обе организации занимаются в принципе теми же самыми вопросами, но, что мне даже больше нравится в ОБСЕ, это то, что тогда  результат будет направлен  на Украину, тем более, что мои языки позволяют это делать.
Фотографировать – это наверно мое самое главное хобби и зачастую оно переплетается с тем, что я люблю путешествовать и узнавать что-то новое вокруг о людях, о культурах. В принципе, слово «культура» - это ближе мне. Кино люблю. Тоже опять-таки, как медиа для изучения новой информации. Но при этом я занимаюсь политикой. Хотя, если так подумать, культурная политика – это далеко не самый последний инструмент в создании и построения государства.
Нужно всегда самому развиваться и никогда не останавливаться.  Это очень важный момент, о котором многие забывают по окончании университета.



Марія Горшихіна

• 1993 р.н.
• Київ
• вивчала лінгвістику
та менеджмент в Києві
• з 2008 року волонтер в YMCA (Young
Men Christian Association) в Києві
•  з вересня 2014 року працює
волонтером в YMCA – Лейпциг
• живе в Лейпцигу.

Марія випромінює любов до життя, готовність постійно відкривати для себе щось нове, вчитись і домагати, не боятись труднощів, а головне дарувати радість і тепло іншим. Після закінчення навчання дівчина вирішила зробити волонтерський рік в Німеччині, бо, як, вона сама каже, вона знаходиться в постійних пошуках себе, тому не треба боятись змінювати своє життя.

 

Останнім часом я багато подорожувала, багато брала участь у всіляких заходах, таборах, конференціях, семінарах, фестивалях. Завжди був такий собі «двіж». Полюбляю співати, дивитися фільми, відвідувати всілякі виставки, книжкові ярмарки, «блошині ринки», які проходять в Києві. Намагаюся проживати кожну хвилину життя, зустрічати нових людей, отримувати задоволення.
Займаюсь волонтерською діяльністю вже протягом 7 років в організації YMCA. Працювала вожатою в таборі, допомагала організовувати різні заходи. В Україні, я приймала участь в невеликих волонтерських програмах, ми багато працювали з дітьми,  відвідували дитячі будинки. Вже 7 років волонтери з Києва чи інших локальних організацій YMCA їздять до Лейпцига, де  я зараз і роблю мій EVS. 

YMCA - це одна з найбільших молодіжних організацій в світі. Вона була заснована в Лондоні в 1844 році Джорджем Вільямсом і сьогодні нараховує близько 45 мільйонів молодих людей у майже 125 країнах світу.

EVS – European Volunteer Service ( Європейський волонтерський рік )

Я не буду казати, що я великий волонтер, який кожну хвилину свого життя присвячує волонтерству. Проте, якщо в мене є час і можливість, то я охоче цим займаюсь. Чому ні? Мені не бракує бажання робити щось для інших.
 

Думаю, що якщо кожен буде робити і витрачати хоча б 3% свого вільного часу на волонтерство, то не треба буде ставити питання: «Як змінити Україну?».

Розбудовувати країну, я вважаю, будуть ті люди, які роблять щось для інших в першу чергу, а не тільки для себе.
Україна – це величезна, величезна душа. Кожен з нас  представляє частинку цієї душі. І дуже круто, що зараз багато людей можуть розїжджати  і проявляти себе в усіх напрямках  та розносити ідею душі України.

Це нормально і це гідно любити свою країну, знати своє коріння, знати звідки ти вийшов. І дійсно бути гордим за свою країну.

Мої життєві принципи - завжди залишатись людиною, незважаючи ні на що. Ніколи не зраджувати себе, своїх близьких. Ніколи не ставити кар’єру понад усе. Взагалі не зраджувати, не важливо що саме.
Німеччина навчила мене бути незалежною, вирішувати всі проблеми самою. Я зрозуміла, що якщо не я, то ніхто. І це звичайно... мене це спочатку так по голові вдарило. Я зрозуміла, що абсолютно одна. Перебудовувала своє життя десь місяців 3, може 4. Дуже багато думала. Це був напевно мій перший дорослий досвід, який би я не набула в Україні.

Звичайно відчувається  різниця в менталітеті. Я тут не поводжу себе так само, як я себе поводжу себе в Києві зі своїми друзями або навіть знайомими. Моя щирість і відкритість тут сприймається досить стримано. Спочатку в мене було  таке відчуття – «От я для людей, а у відповідь взагалі нічого не отримую». В Києві це зовсім по різному. Ми більше готові віддавати.

Тут твої всі страхи спливють на ззовні. Ти як у дзеркалі стоїш і бачиш себе: «Ну, що, Маша, ти в Німчеччині, круто. І що ти там? Кажеш німецька в тебе крута? Угу, піди на вулицю, поспілкуйся з кимось!

Моя  ціль №1 зараз – це знайти себе. Я хочу жити в Україні, я хочу, щоб моя родина жила в Україні. Це мій свідомий вибір. Я хочу якось так влаштувати своє життя, щоб я працювала в Україні, але могла багато подорожувати. Наразі – це такий якийсь пошук, шо я можу дати, а що я можу отримати.
 



Айше Меметова

• 1991
• Ташкент, Сімферополь, Київ
• вивчала «Право» в Києво-Могилянській академії
та «Право і Бізнес» в  Bucerius Law School (Hamburg )
• стипендіант фонду Йоахіма Герца та
фонду Віктора Пінчука «Всесвітні студії»
• проходила практику в Посольстві Канади в Берліні;
• співпрацює з «Товариством для народів, що знаходяться під загрозою»  («Gesellschaft für bedrohte Völker» (GfbV))
• живе в Берліні

Айше Меметова є чудовим прикладом освіченої та небайдужої кримськотатарської молоді, яка займає активну громадянську позицію та представляє культуру кримських татар світові. Айше розповідає про свою Батьківщину – Крим, про ситуацію на півострові після анексії, долю кримських татар та доводить, що, незважаючи на всі складнощі, треба боротися за свої переконання та вірити в краще.

В першу чергу, я ідентифікую себе, як кримська татарка. Хоча ідея бути громадянином світу є дуже привабливою і, звичайно, в світі глобалізації є велика спокуса назвати себе космополітом. Проте, я зрозуміла,  що без своєї культури, мови, традицій,  без свого коріння ти не будеш цікавим для світової спільноти. Зараз мені би дуже хотілося повернутися до свого коріння: досліджувати і намагатись спілкуватись своєю мовою, досліджувати історію своєї сімї, свого народу.

Наразі моя послідовна мета, після того, як відбулась анексія Криму, розповідати якомога більше про ситуацію, в який зараз опинилися майже всі жителі півострова. Осбливо кримські татари, які є корінним народом, і чиї права зараз, на жаль, порушуються, як ніколи до цього.

Якщо ми, кримські татари, не будемо розповідати про себе, то за нас це ніхто не буде робити. Вся відповідальність за це лежить виключно на нас.

На тих, хто навчається за кордоном, чи просто перебуває за кордоном, або в Україні. Кожний має бути послом кримських татар. Треба розповідати людям, навіть якщо здається, що ти вже набрид своїми розмовами про Крим. Принаймні під час свого навчання в Гамбурзі, під час свого стажування в Берліні, я намагалась кожному розповідати про те, хто ми є такі і що з нами відбулося.

Важливо, аби люди знали, що це не якісь там абстрактні кримські татари, про яких вони прочитали два рядочки в газеті, а що це є люди зі своїми долями, історією, культурою, мовою. Мені здається, що необхідно якось зробити кримських татар більш близькими до європейців.
Що навчила мене Німеччина... не  думаю, що це Німеччина мене навчила, а скоріше досвід жити далеко від родини, далеко від друзів. По-перше вирішувати проблеми самому, бути готовим до труднощів різних – побутових, бути готовим до того, що не завжди все буде даватись легко. Треба вміти терпіти, треба вміти продовжувати своє діло, навіть якщо немає схвалення, навіть якщо ти не отримуєш відразу результатів від того, що ти робиш.

В Німеччині вражає ефективність використання часу і ресурсів. Мені дуже подобається іхній підхід до навколишнього середовища, до організації праці. Я проходила стажування в компанії Bosch, то там одні й ті самі конверти для внутрішнього листування  використовувались по 10-15 разів. Економити на таких дрібницях, мені здається, це дуже круто.

Для мене завжди було важливим приносити якусь користь для суспільства, важливо займатись чимось таким, щоб віддавати щось, а не тільки брати. Тому, власне, для мене громадський сектор є дуже привабливим.

Себе потрібно постійно виховувати. Виховувати в собі корисні звички. Проте не так, щоб мучити себе цим. Треба знаходити баланс.

Для мене бути українцем – це в першу чергу бути свідомим громадянином України. Це означає принаймні робити на своєму рівні, шо можливо, аби країна потроху-потроху перетворювалась справді на європейську, квітучу державу, в який було б комфортно жити, і молоді, і старшому поколінню. Всім громадянам.

Мені завжди неприємно, коли німці зверхньо судять і дають поради Україні, при чому не будучи в Україні жодного разу, не вивчаючи ні історію, ні культуру, не знаючи через що мали пройти жителі України під час Радянського союзу, під час 1990-их, під час 2000-их років. Німеччина набагато-набагато пішла вперед в своєму розвитку і велика частина цього лежить на людях, на німцях, які побудували цю країну, в їх ставленні до роботи,  до пунктуальності,  до ресурсів. Проте, мені здається, що не варто легко робити якісь висновки чи поради, не вивчивши перед цим питання.

Щодо патріотизму в Німеччині та Україні. Історія наших  країн дуже різна. Коли твою культуру постійно пригнічували, коли твою історію замовчували, коли відбувався Голодомор, депортація кримських татар, то звичайно це викликає протидію. Тобто, я вважаю, що патріотизм, що є в кримських татар та українців є закономірним. Тому що коли тобі відмовляють в праві на власну державу, в праві на те, щоб бути самодостатнім, коли тобі кажуть що твоя культура є меншовартісною, твоя мова не є гідною того, щоб існували масс медіа, то ти хочеш не хочеш стаєш націоналістом. Проте  в цьому плані я би вкладала позитивне значення в це слово. Бути патріотом  в Україні - це нормально, це правильно. Єдине, що це важко пояснити в Німеччині. Хоча якщо людина відкрита, то це не викликає багато питань, тому що історія така складна.

Взагалі головне знайти себе в цьому світі, щоб ти залишався щасливою людиною. І не завжди рух вперед –  означає бути щасливим. Можливо інколи краще зупинитися, побути не на самому верху, але насолодитись моментом.



Надія Теленчук

• 22 роки
• Херсон/Київ
• вивчає міжнародну економіку
в Berlin School of Economics and Law
• член Національної
спілки письменників України з 2013 року
• пише вірші українською, російською
і англійською мовами
• представляє Україну в міжнародному прозовому проекті
«Криза всередині – внутрішня криза»
• в 2014 році видала свою третю збірку віршів «Ніжна»
• бере активнку участь в громадській організації
«Європейський молодіжний парламент-Україна»
•  живе в Берліні

Надя Теленчук захоплює своєю активністю: різноманітними заняттями та талантами. В розмові з нами вона поділилася, як це навчатися в німецькому вузі, видавати власні збірки віршів, буди політично активною і при цьому не забувати насолоджуватись кожною хвилиною життя.

У кожного своє поняття щастя. Для мене щастя – це саме розвиток. Так, щастя - це не стояти на місці. Тому що наш світ змінюється настільки швидко, що якщо ти стоїш на місці, то цей світ може просто пройти повз тебе. В мене постійно навіть страх якийсь внутрішній чогось не встигнути. Не встигнути побачити, не встигнути зробити, не встигнути кудись сходити або щось відчути.

Мені ніколи не вистачає часу. Здається, що навіть якщо було б 72 години в добі, я все одно б нічого не встигала. Але в тому,що я не встигаю, в цьому є певна свобода.

На написання віршів надихають люди, надихають емоції, які я переживаю з цими людьми, завдяки цим людям, або через цих людей.

Почуття вони взагалі без мови. Вони, як окрема мова, або навіть вище за мову, тому що вони всередині. Я ніколи не можу сісти і сказати: «Мені треба написати вірш». От якщо мене щось так: «Strike» - вражає звідкись там зверху, то я кидаю все, чи то я готуюсь до іспитів, чи то я збираюсь кудись, або я в дорозі, або серед сну прокидаюсь, бо мені треба це просто записати. Буває просипаюсь і записую вірші.

Я відчуваю свій громадянський обовязок, хоч якось допомогти нашому суспільству. Коли коли в мене нещодавно вийшла третя книжка, і я їздила в Україну проводити презентації, то всі кошти, які я зібрала від реалізації збірок, я передала на допомогу дітям-переселенцям зі Сходу України.

Ми душевні.  В цьому і є вся Україна.  Ми дуже душевні, теплі, відкриті. І якось так іноземці навіть не розуміють цього,  на жаль. Хочеться, щоб вони про це більше дізнались. Я просто намагаюсь представити Україну такою, якою вона є. Без якихось стереотипів для того ж самого німецького суспільства, для моїх друзів з Європи, з Європейського молодіжного парламенту. Це круто, коли у людей відкриваються очі на багато різних речей.

Німецька молодь не відрізняється від української в тому плані, що в цьому віці всім хочеться кохати, подорожувати, всім хочеться яскравих нових вражень. Хтось може сказати, що вони більш холодні або закриті. Вони просто різні. Ми звикли завжди довіряти людям і відкриватись. Варте воно цього чи ні. В цьому плані німці дуже обачливі і чітко знають навіщо вони щось відкривають людині, або зберігають дистанцію.

Людське єство воно однакове всюди, в кожній країні, куди б не поїхав. Але для того щоб дібратись до цих внутрішніх слоїв людини в кожній країні треба зробити якісь різні речі, пройти довшу або меншу відстань, скажімо так.

І коли ти трошки більше знайомишся з людиною, вже нема ніякої різниці, якою мовою ви спілкуєтесь, з якого міста ви походите. Вам просто добре, коли ви сидите на кухні і пєте чай. І нема різниці, де Україна, де Німеччина.

Якщо порівнювати роботу того ж самого Європейського молодіжного парламену, то у нас в Україні він тримається на дружніх, особистих стосунках. В Німеччині всередині є дуже чіткий порядок. Є величезна датабаза з усіма основними підказками і вимогами, як і що треба робити. Нам треба повчитись німецької ефективності.

Німеччина навчила мене бути завжди пунктуальною і більше приділяти уваги порядку в голові. Не порядку довколо себе, тому що я ніколи не страждала на хаос, але порядку думок. Це важко, це дуже важко.

Хочеться побажати більше відкритості, більше приносити радості один одному і приносити ніжність.



Катерина Пікалова

• 18 років
• Дніпропетровськ
• навчається в
Штудієнколлєг у Лейпцигу
• в Університеті планує
вивчати переклад
• живе в Лейпцигу

Не завжди просто у 18 років, одразу після школи, залишивши дома родину і друзів, вирішити переїхати в іншу країну на навчання. Залишивши Дніпропетровськ, Катя вступила в Штудієнколлег у Лейпцигу. Сама ж дівчина з посмішкою ророзвінчує багато стереотипних уявлень про східних українців та розповідає, як змінилось її життя за останні 7 місяців у Німеччині.

В мене є така особливість. Я ніколи не кажу, яке в мене рідне місце, бо його в мене немає. Це вся Україна.
Я взагалі народилась в Харкові, жила в Сумській області, потім, так склалось,  жила в Кировоградській області, а потім ми з батьками переїхали в Дніпропетровськ. Там я пішла в четвертий клас. Моя мама з Кировоградської області, тато з Запорізької, а познайомились вони в Одесі. Ми така собі подорожуюча родина.

Мене з дитинства виховували: «Україна- це моя країна». Ніхто це не ставив під якийсь сумнів.

Моє покоління здається мені більш доброзичливим. Всі розуміють – « В єдності – сила». В кожному з нас частинка України і ми повинні, як найкращим чином проявляти це. З гідністю казати: «Я з України, я українка».  Коли нам кажуть: «Втратити свою незалежність», то для нас це якось дивно. Як так? Ми іншого не знаєм.

Останнім часом я зрозуміла, що для мене важливим є мир.

Тобто до цього я теж розуміла, що це мабуть класна річ. Але тепер я  зрозуміла це грунтовно.
З батьками я розмовляю українською. В школі – ні. Хоча, я ж змінила за своє життя 5 шкіл, тому різне було. Перший, другий, третій клас я розмовляла українською в школі. В Дніпропетровську російською. В мене є багато знайомих, з якими ми спілкуємось російською, але я  знаю, що вони розмовляють дома українською. І мене це дивує. Чому? Чому ми не розмовлямо українською між собою?
Багато хто дивується, що я розмовляю, і українською, і російською. Я рада, що знаю обидні мови.
«В Україні є такий вислів: «Скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина»

Німці  відповідальні. В них в житті теж було багато чого поганого, але вони все це пережили, вони працювали. Їм не все одно.
У нас зараз інколи є таке: «Чому маю саме я...?». Але прокидаємось потроху.
Минулого року я голосувала тут, в Берліні. Пропустила день навчання, поїхала зареєструватись.  Я вважала це за потрібне. Я не могла по іншому зробити.

Рік тому я відкрила для себе сучасну українську літературу та її авторів – Марія  Матіос, Люко Дашвар. «Молоко з кров’ю» Люко Дашвар стала моєю улюбленою книгою. Зараз якраз читаю Сергія Жадана.  Жадан – проти всіх, проти всього, але він описує нашу реальність. Нещодавно закінчила книжку Надійки Гербеш «Теплі історії до кави». Вона мене надихає знаходити радість в кожному, в чомусь маленькому, в кожному дні. Думаю, що це є актуально для людей з будь-яких країн. Іспанець, італієць, німець - кожен хоче щастя і кожен хоче його знайти.
Взагалі-то я хотіла би займатись синхронним перекладом, тому що спілкування з людьми я находжу більш цікавим. Проте художню літературу,  я б теж перекладала. Хотілось би популяризувати українську літературу. Але це дуже важко робити, коли нема перекладу, коли твір існує лише українською мовою.

Німеччина навчила мене самостійності. До цього я взагалі вміла тільки застібати ремінь безпеки в машині та чистити зуби. Це з таких гарних звичок в мене було, як то каужуть. (сміється) Тут я стала все записувати, робити по плану. Намагаюсь себе дисциплінувати.

Ми маємо допомагати одне одному.  Я не маю на увазі щось глобальне, а от на побутовому рівні. Якщо ми будемо допомагати один одному в житті, в буденному, то це добро колись тобі повернеться. Це важливо.
 


Звіт «Простір толерантності»
Звіт Громадської організації «Київський освітній центр «Простір толерантності»

Фото тижня

LF
Виставка «Моє місце»
LF
Тижні Дії #FootballPeople-2017


ipv6 ready